Що відбувається в Сирії: просте пояснення від Ігара Тишкевича.

Сирійська опозиція розпочала наступ і практично без бою захопила місто Алеппо — найбільше місто країни та адміністративний центр провінції Халеб (Алеппо). Після цього війська противників Асада швидким маршем просунулися до міста Хама і майже його захопили. Такою є загальна канва інформаційної хвилі про події в Сирії. Другий важливий тезис, який просувається в українському інформаційному полі — поразка Російської Федерації через поразку її проксі, яким сприймають Башара Асада. І, нарешті, третій — можливе повалення президента країни. На цьому фоні звучать назви різних воєнізованих груп, які допитливий читач намагається рознести на дві категорії: за Асада чи проти Асада.

В реальності ситуація дещо складніша. І для її розуміння варто звернутися до періоду громадянської війни в Сирії.

Сирійський клубок простими словами.

Щоб не перевантажувати деталями, наведу кілька вкрай важливих тез:

1. У Громадянській війні брали участь не дві сторони (як прийнято вважати), а близько десятка політичних груп і формувань. Причому, якщо говорити простими словами, "всі воювали проти всіх". І на певному етапі — всі проти "Ісламської держави". Остання сила була єдиною, яка змогла поставити "по одну лінію фронту" непримиренних противників сирійського протистояння.

2. У громадянську війну (формально — у боротьбу проти ІГ) на території Сирії було залучено не менше 15 іноземних держав. З яких 6 — Росія, Іран, Туреччина, Ірак, США, Ліван, Великобританія) брали участь у боях "на землі". Ще 12+ завдавали ударів по позиціях ІГ силами своїх ВПС.

3. Громадянська війна в Сирії для значної частини провінцій завершилася не "бою до останнього солдата", а політичними домовленостями з місцевими угрупуваннями. Частина лідерів і бійців "непримиренної" опозиції виїхала на північ в Ідліб або на південь країни.

4. Таке "уплотнення" призвело до більшої терпимості всередині так званої "сирійської опозиції", де абсолютно різні за ідеологією сили — від умовних "світських демократів" до ісламістів з "Аль-Каїди" змушені співіснувати на одній території. При цьому південний опозиційний "анклав" (частина провінції Хомс) економічно реінтегрується з рештою частиною країни.

Але найцікавіше стосується балансу сил на півночі Сирії. Ще на початку конфлікту Туреччина активно підтримала політичні та воєнізовані формування сирійських туркменів, або, як їх ще називають, "сирійських туркоманів". В результаті на території їх розселення було створено "протодержаву" зі своїми органами влади, з економікою, пов'язаною з Туреччиною, а не з Сирією. Для розуміння українським читачем — це певний аналог "ДНР" на сирійській території.

Другий великий анклав — Сирійський Курдистан. Територія, населена курдами, контролюється ними та існує у форматі непізнаного держави. Це важлива деталь, оскільки втручання Туреччини в громадянську війну в Сирії було обумовлено не лише активністю ІГІЛ і зобов'язаннями перед союзниками по НАТО, скільки (або, в першу чергу) розширенням зони контролю курдських сил. У разі якщо б Сирійський Курдистан отримав вихід до моря, можна було б говорити про виникнення нової держави та перспективи його визнання, як мінімум, частиною Західних держав. Чого Туреччина допустити не могла. Тому найбільш масштабні турецькі військові операції на півночі Сирії були спрямовані не проти Ісламської держави, а проти курдських сил.

Криза не завершена або очікування політичного процесу

Як сказано вище, громадянська війна в Сирії не завершена. Точніше, до 2023 року була завершена її активна фаза. Наступний етап — політичне врегулювання, яке передбачало реформу системи управління, кооптацію до влади частини з опозиційних сил. З цим Асад не поспішав. Скоріше, навпаки, він укріплював свою владу, відсуваючи процес консультацій про транзит на більш пізні терміни. Тим більше, що єдності "опозиційних сил" не було. Є "об'єднана опозиція" зі своїми вимогами (до речі, далеко не єдина всередині), є проросійські формування на півночі, є курди. З кожною з таких груп уряд Асада намагався вийти на контакт і обговорення майбутнього. А от усадити всіх разом "за один стіл" по-серйозному (з реальним результатом) не вдалося ні у кого. І, нарешті, є зовнішні сили. Це РФ, Іран (і залежна від них Хезболла), які відіграють важливу роль у стабілізації ситуації. Це США, які зберегли свій контингент на території Сирійського Курдистана. І, звісно, Туреччина. У кожної з цих сторін своє бачення майбутнього устрою Сирії та свої інтереси в цій країні.

Причому, у разі несговорчивості опозиційних сил Башар Асад міг зіграти на політичну реформу всередині і домовленості з якоюсь однією з груп. Либо з курдами, либо з опозицією в Хомсі або з туркоманами. Але

• домовленість з курдами не в інтересах Туреччини

• домовленість з туркоманами (читай Туреччиною) не в інтересах курдів, а також Ірану (який конкурує з Туреччиною за вплив) і, за певних обставин, РФ

• переформатування влади "всередині", максимум з урахуванням компромісу з півднем вигідно Ірану та РФ, але неприпустимо для Туреччини, туркоманів, курдів і США.

На цьому фоні Анкара починає думати про власну операцію. Метою якої стало б різке посилення своїх позицій на шкоду позиціям, в першу чергу, Ірану. І це вкрай важливий аспект, оскільки обмеження впливу Ірану в регіоні вигідно США, а значить, Сполучені Штати можуть "погодитися" з реалізацією другої мети — ослаблення позицій курдів. Тим більше, що на північ від Алеппо залишився курдський анклав, який турки не змогли ліквідувати під час операції "Оливкова гілка".

У разі успіху під впливом Туреччини опиниться територія розміром в півтори провінції, до якої входить найбільше місто країни (принаймні, на початку громадянської війни). І якщо там існує власна адміністрація — вона є першим і основним потенційним учас