Поїзд Київ-Хелм. У мене в купе — три жінки 55-60 років. Україномовні. Привітні. Але дуже сумні.
— Що, Оксанко, страшно наверх лізти?
– Страшно проходити фільтрацію. А це таке…
Починаємо говорити. Три подруги. Повертаються в окупацію на лівий берег Херсонщини. Польща-Білорусь-Росія-окупований Донеччина. Далі – дім. У Києві відвідували дітей і онуків.
Плачуть увесь вечір. Одна з них розповідає, як онук спочатку її не впізнав, а потім не хотів відпускати назад.
– Ви не думайте, ми нормальні, – каже одна з жінок до мене з провиною в голосі.
Кажу: "Так я й не думаю".
Поїзд вранці сильно запізнюється. Жінки вже готуються проходити фільтрацію на кордоні Росії та окупованої території.
– І додаток ПриватБанку видали. У мене в минулий раз запитували в Новоазовську: "А що це у вас таке з українським прапором за додаток?"
Та ж Оксана несподівано дістає з сумочки синьо-жовту стрічку.
– Онук подарував… І що мені робити…? – запитально дивиться на подруг.
– Оксанко, намотай на ногу і прикриєш чоботом.
Звичайно, було б найпростіше думати, що там залишилися тільки ті, хто чекав Росію. Ну, або ті, кому "яка різниця".
Але там наші люди. І їх багато.
А я всю дорогу не можу позбутися думки: а що, якщо знайдуть нашу синьо-жовту стрічку?