Трамп — джерело хаосу. Він прийшов руйнувати, а не будувати. Але в цьому є позитив для України, — Леонід Швець.

У Сенаті тривають слухання щодо призначення зірки Fox News Піта Хегсета головою Пентагону. Кандидат обіцяє під час перебування на відповідальній посаді не зловживати алкоголем, як це йому властиво, та повернути оборонному відомству "культуру воїна". Коли-то Хегсет командував взводом, іншого управлінського досвіду в нього немає. Спостерігати за цим кадровим злетом одночасно весело та моторошно.

Прислухаючись до слів Хегсета: "Ми знаємо, хто агресор, ми знаємо, хто хороші хлопці", — українці сподіваються, що нова американська адміністрація матиме ті якості, яких не мала попередня, щоб, нарешті, поставити Росію на місце. "Трамп прийде, порядок наведе". Це бажання перебиває інші знаки, які недвозначно вказують на те, що Трамп і порядок погано сумісні. Трамп – генератор хаосу та невизначеності. Його знамените звернення, в якому дісталося Панамі, Канаді, Мексиці та Данії, і в якому він висловив співчутливе розуміння Росії, поєднується з образливими випадами на адресу європейських лідерів та канадського прем'єра Трюдо з боку, здавалося б, розгубленого Ілона Маска, президентського друга та радника.

Дерзкість промов нового американського керівництва іноді приймають за ознаку рішучості, але не варто плутати рішучість з булінгом, прагненням принизити, стверджуючи свою перевагу. Чому це потрібно Сполученим Штатам, перевага яких і так всім очевидна, незрозуміло. Схоже, як у випадку з будь-яким булінгом, так проявляється комплекс неповноцінності тих, хто затіває цькування, спосіб самоутвердження. Рішучість спрямована на вирішення проблеми, булінг – на створення проблем для інших. Путіна Трамп поки що булити не наважується, і не факт, що наважиться.

Трамп прийшов ламати, а не будувати. Але тут, парадоксальним чином, можна виявити позитивний момент. Ламаючи звичний порядок, який і без того демонструє свою неефективність, він тестує, перевіряє на міцність міжнародну систему безпеки, і те, що повинно бути зламано, доламує, прискорюючи неминуче та відкриваючи шлях змінам. Велика війна в Україні зняла всі ілюзії щодо можливостей підтримання світопорядку. Відновити його, переустроїти, вибудувати нові баланси – це завдання на довгі роки вперед, яке далеко виходить за терміни каденції Дональда Трампа, перевищує його сили, можливості і не є актуальним для нього самого. Історична місія сорок п’ятого – сорок сьомого президента зводиться до того, щоб стати тим самим fool, який перевіряє, наскільки система fool-proof, стійка та захищена від помилок, дурощів і злонамірених атак. Головне, щоб з уроків, які він надасть, були зроблені правильні висновки.

Американський політолог Ян Бремер говорить, що Трамп не стільки лідер, скільки переможець. Він переміг, використовуючи суспільні розколи, і правитиме, не об'єднуючи, а продовжуючи розколювати на своїх і чужих та визначати опонентів як лузерів. Перед Україною стоїть задача опинитися у світі Трампа, де єдиною цінністю є сам Трамп, у числі переможців, а не лузерів. Зеленському потрібно знайти спільну мову з Трампом, який не любить Україну, не любить Зеленського і якому постійно розповідають, що Україна обходиться Америці занадто дорого. З Трампом, який відчуває внутрішнє спорідненість з Путіним, авторитарним замашкам якого не сміє перешкоджати ніхто і нічого. Як у такій ситуації не видавати жодним мускулом обличчя справжні емоції і не почати говорити тією мовою, якою український президент вже почав говорити з Фіцо та Орбаном? Останнього, як відомо, Трамп вважає зразковим європейським політиком, на відміну від Метте Федеріксен, яка відмовляється продавати Гренландію.

Україна дратує тим, що вона нині надсуб'єктна. Перед загрозою знищення вона бореться за себе, як не доводиться боротися жодній іншій країні. Україна голосно кричить від болю та вимагає допомоги, іноді опускаючи ритуальні ввічливі формулювання. Хіба це не може дратувати? Це дратувало навіть більш благодушного та інертного Байдена.

А хіба не дратує те, що Україна нині більше Європа, ніж Європа, і більше Америка, ніж Америка? Вона одна зараз захищає Європу, її цінності, відстоює її свободу і безпеку, тоді як у самій Європі багато досі роблять вигляд, що це їх не стосується, включаючи ракети та дрони, які залетають на натовську територію. Україна єдина виконує ту роботу, яку вважалося, під силу лише Америці: вести з Росією справжню, "кінетичну" війну, при цьому самі американці весь час тримають українців за руки, щоб, не дай Бог, не довелося включатися самим у бійку, а українці відкритим текстом закликають Америку бути Америкою, а не ось цим. "Культура воїна"? Ну-ну.

Те, як блідо в цій історії виглядають Америка та Європа, не може не дратувати Америку та Європу, як і те, що припинити війну, не рахуючись з позицією України, не вийде, а Росію одними словами змусити зупинитися не вдасться. Попереду роки переосмислення, хто чого вартий насправді, і роки цієї справи. Результати фіксувати не просто рано, а дуже рано. Міждомеття, які мимоволі вириваються на цьому етапі навіть у політичних керівників, є ознаками відсутності мови, яка точно описала б відбувається. А адже це лише початок, хоча здається, що цій війні вже тисяча років.