Росія не знає, де закінчуються її кордони (з Україною): як пропаганда маніпулює експансіоністською риторикою
У 2016 році Володимир Путін на церемонії вручення премій Російського географічного товариства поставив дев’ ятирічному хлопчику Мирославу, учаснику олімпіад і конкурсів, питання: «Де закінчуються кордони Росії?». Хлопчик почав сумлінно відповідати про Берингову протоку, яка розділяє Росію та США, але Путін перебив його фразою, яка згодом стала знаковою: «Кордони Росії ніде не закінчуються». Потім, пояснюючи цю фразу, Путін сказав, що вперше використав її у розмові з неназваним колишнім президентом США «в якості жарту». Але одразу ж додав, що цей вислів має також і серйозний, «цивілізаційний» сенс: «“Русскій мір” має глобальний характер, російська мова є однією з офіційних мов ООН. В одній Латинській Америці живе 300 тисяч наших співвітчизників». Ремарка про віддалену Латинську Америку нібито мала пом’якшити ці слова, вказати на те, що йдеться лише про культурні та міграційні «кордони» російського впливу. Проте насправді вже тоді в уяві очільників Кремля не культурні, а політичні та військові кордони Росії стрімко розмивалися, роблячи можливою постійну експансію на територію сусідніх держав. У цьому матеріалі на прикладі України розкажемо, як російська пропаганда розмиває чужі та власні кордони, ментальні, юридичні та фізичні, а також які інструменти для цього використовуються.
Розмиття кордонів за допомогою проксі-сепаратазиму
Уже під час першого акту агресії й окупації частини України Росією у 2014 році тактика принципового невизначення меж вторгнення була застосована поза межами Кримського півострова. Крим було окуповано за адміністративними кордонами автономної республіки, зі швидким офіційним визнанням факту окупації Кремлем. Але вся інша територія України була поставлена російською пропагандою та її агентами в Україні «під питання». Початкові процеси так званої «російської весни» розгорнулися в багатьох областях, безпосереднє військове вторгнення російських озброєних «добровольців» на чолі з Ігорем Гіркіним відбулося в Донецькій області, причому ключовою точкою цього вторгнення став не Донецьк, а Слов’янськ як проміжний пункт на шляху до Харкова.
На «плівках Глазьєва» радник президента Росії Сергій Глазьєв і директор Інституту СНД Костянтин Затулін обговорюють фінансування російської агентури та проксі-організацій типу «Оплота» в Одесі та Харкові. Згодом, коли «російська весна» провалиться в цих містах, а загони так званого «ополчення» почнуть виганяти з міст Донецької та Луганської областей, російським військам доведеться втручатися напряму, проте офіційно цього визнано не буде, так само як без російського визнання залишаться і проголошені «в адміністративних кордонах» українських областей російські окупаційні утворення.
Натомість почнуться перемовини в Мінську, під час яких окуповані території Донеччини й Луганщини будуть визнані як такі, що мають підпорядковуватись Україні, проте з «особливим статусом». Цей «статус», принаймні в трактуванні російської сторони, передбачав де факто офіційно визнану втрату суверенітету України над частиною своєї території. Серед іншого в так званих Других мінських угодах («Комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу», підписаний 12 лютого 2015 року) передбачалося «сприяння з боку центральних органів влади транскордонному співробітництву в окремих районах Донецької та Луганської областей з регіонами Російської Федерації». Про Крим в угодах не згадувалося. Таким чином, Україну пропонувалося перетворити на країну, частина території якої є окупованою напряму, а частина — керується за нав’язаними «особливими» принципами з «особливими» правами на взаємовідносини з Росією.
При цьому колишній радник президента Росії Владислав Сурков, який працював над створенням Мінських угод, в інтерв’ю 2023 року визнав, що не розраховував на те, що вони будуть виконані. Угоди мали бути тимчасовою фіксацією здобутків російської агресії в Україні, початком розмиття українського суверенітету. Проте власне російські кордони на той час ще були «фіксованими», хоча й міжнародно не визнаними в частині окупованого Криму.
У 2022 році ситуація змінилася і на декілька днів зависла у невизначеності. 21 лютого пізно ввечері Росія офіційно визнала проросійські окупаційні утворення, не вказавши при цьому, в яких саме кордонах. Адже згідно з «конституціями» цих угруповань, вони претендували на всю територію Донецької та Луганської областей, з якої на той момент контролювали лише меншу частину. Це питання було принциповим, оскільки у випадку визнання в кордонах, проголошених у «конституціях», Росія мала б «допомогти республікам відновити контроль над територією», і відкрите вторгнення було «неминучим». Різні російські представники влади давали різні туманні відповіді щодо того, про які кордони йдеться, більшість схилялася до того, що мова про «фактично контрольовану територію», що певний час давало сподівання на те, що вторгнення вдасться уникнути.
Спікера президента Росії Дмитра Пєскова вдень 22 лютого журналісти вісім разів спитали, в яких кордонах були визнані окуповані росіянами території Донеччини й Луганщини, але він не зміг дати однозначної відповіді. Ввечері 22 лютого Путін сказав, що Росія визнає утворення в межах адміністративних кордонів Донецької та Луганської областей, проте лицемірно додав, що сподівається на розв’язання «спірних питань» під час перемовин. У ніч із 23 на 24 лютого на це питання була дана остаточна відповідь.
Межі повномасштабного вторгнення та вимоги Росії
Вторгнення в Україну відбувалося одразу з півночі, сходу та півдня і супроводжувалося словами Путіна не тільки про перетворені на меми «денацифікацію та демілітаризацію», але і про рідше згадуване «право вибору» для «всіх народів, які мешкають на території нинішньої України» (завуальована декларація намірів подальшої окупації території за схемою брехливих «референдумів»). Після цього розмови про адміністративні чи фактичні «кордони» раніше окупованих терористами територій втратили сенс. Виникло інше питання — де Росія буде зупинена?
Провал російського «блікригу» під Києвом, Миколаєвом та іншими українськими містами, разом із перевагою Росії у ресурсах призвели до переговорів у Стамбулі. Під час цих переговорів Кремль спробував використати ту ж тактику, яка застосовувалася під час укладання Мінських угод. Очільник української делегації Давід Арахамія переповідав, що головною вимогою Росії була відмова України від НАТО, а перемовник від Кремля Володимир Мединський говорив, що вимагалися також визнання анексії Криму та «незалежності» окупованих Росією територій на сході України. В обмін на це нібито Росія погодилася відвести війська від Києва та інших українських міст півночі (що, м’яко кажучи, сумнівно, враховуючи суто військові обставини положення російських військ на цих територіях в березні 2022 року). Але при цьому невідомо, чи хоча б обіцяла Росія відводити війська на українському півдні. Невідомо, знову ж таки, про які «кордони» утворень, що їх вимагали визнати росіяни, йдеться. Перемовини в Стамбулі закінчилися без підписання й оприлюднення будь-яких документів, проте за наявною інформацією щодо них можна зробити висновок, що головною їхньою метою для Кремля, так само як і в Мінську, була тимчасова фіксація обмежених військових здобутків (за відсутності очікуваної повної перемоги) та подальше розмиття й обмеження українського суверенітету.
Восени 2022 року, незадовго до успішної деокупації більшої частини Харківської області та Херсона, Кремль вирішив не тільки атакувати українські кордони, але й розправитися з власними. В Москві Путін урочисто оголосив про «прийняття в склад Російської Федерації» чотирьох областей України. З них територія жодної не перебувала під повним контролем російських військ, а дуже швидко Росія втратила і єдиний захоплений від початку повномасштабного вторгнення обласний центр. Проте це особливо не засмутило ані Кремль, ані його пропаганду, адже рішення про включення окупованих територій України було стратегічним кроком, на який тактичні (в уявленні Кремля) відступи не можуть вплинути.
Включення українських територій, разом із тими, до яких російські війська не дійшли, є політичною заявою про те, що ані міжнародно визнані державні кордони, ані фактичні лінії зайнятих військами укріплень не є визначальними для планів Кремля. Росія вважає своєю ту територію, на яку довільно вкаже сама в будь-який зручний для себе час, без обмежень юридично-дипломатичних норм і навіть без обмежень реального адміністративно-військового контролю. В такому контексті давня фраза Путіна про кордони, які «ніде не закінчуються» набуває свого справжнього змісту. І не страшно, що Херсон чи міста Харківської області, в яких Росія планувала бути «назавжди», були звільнені українськими Силами оборони, адже вони в уяві Кремля про власні кордони все одно залишаються російськими. Так само як такими були оголошені Запоріжжя чи Краматорськ. Ба більше, якщо кордони між Україною та Росією були Кремлем «скасовані», то тоді й приналежність інших українських міст не має викликати сумнівів. Для Путіна й Одеса, й Харків, і Київ уже є частиною Росії, які залишилося «всього-на-всього» повернути під свій контроль.
«Вибори» Путіна на окупованих територіях і подальші плани Кремля
Одним із головних підтверджень саме такого бачення власних кордонів є те, як проводилися так звані «вибори президента Росії» на тимчасово окупованих українських територіях. Перед імітацією цих «виборів» російська Центральна виборча комісія оголосила про те, що у «включених» у Росію Херсонській, Запорізькій, Донецькій і Луганській областях є 4,56 мільйона виборців. Такі дані були очевидно завищеними, і, як повідомляє Центр національного спротиву, базувалися на українських довоєнних даних. При цьому для участі в так званих «виборах» навіть не обов’язково треба було бути російським громадянином — приймали й виборців з українськими паспортами.
Такий підхід можна трактувати у різні способи. Перший — це просто намагання бюрократичного апарату за будь-яку ціну накрутити фінальне число голосів за Путіна у «виборах Путіна». Другий — залучення громадян України з відповідними паспортами до імітації «виборів» і підрахунок «голосів» на основі довоєнних українських даних є частиною стратегічного підходу на подальше розмиття кордонів і меж суверенітету.
Росія свідомо дозволяє іноземним по суті громадянам брати участь у власних «виборах» адже, по-перше, участь будь-яких громадян у них мало впливає на кінцевий результат, а по-друге, таким чином Кремль підкреслює, що українські громадяни є насправді громадянами Росії, а українські території є російськими, незалежно від державних символів, яким ці території чи паспорти громадян позначені.
На користь саме стратегічного підходу до організації виборів на окупованих територіях свідчить також запуск російською пропагандою низки рекламних роликів, у яких «військові ЗСУ» беруть участь у «виборах» за допомогою своїх паспортів або отримуючи російський паспорт прямо під час «виборів». Дослідники Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки підкреслюють, що такими роликами «Москва прагне імплантувати тему своїх “виборів” у наше інформаційне поле, тобто перетворити її у свідомості українців із зовнішньої події на внутрішню».
Показово, що за заявами окупантів, медичну допомогу жителям підконтрольних їм територій без російського паспорта можуть не надавати, проте брати участь у «виборах Путіна» без громадянства можна. Це яскраво демонструє пріоритети російської влади щодо населення як такого не лише окупованих, але і власних територій.
В останніх повідомленнях російських посадових осіб можна почути, що Кремль готовий до перемовин з Україною лише з «урахуванням реалій на землі» та «геополітичних змін». Проте невідомо, що саме криється під цими свідомо туманними формулюваннями. Чи хоче Росія визнання фактично захопленої нею території? Чи, можливо, йдеться про всю територію «офіційно» включених нею до свого складу українських областей? Чи Кремль хоче чогось ще? В грудні 2023 року Путін назвав Одесу «російським містом», що російські пропагандисти сприйняли як заявку на майбутню анексію. Раніше, у червні 2023 року, він же заговорив про можливу необхідність створення «санітарної зони» на території України. Заступник голови російського Радбезу Дмитро Медведєв, як завжди після початку вторгнення, більш відвертий, уточнив, що така зона має проходити «по кордону Львова» і що «це і будуть нові безпечні кордони того, що раніше називали “країна 404”».
Голова ж Кремля, хоча і не говорить про майбутню окупацію всієї України прямо, за кожної можливості йде в історичні екскурси, де намагається вибудувати наратив, у якому України ніколи не існувало, не існує, і, головне, не має існувати. Цю тезу він намагався довести в інтерв’ю американському журналісту Такеру Карлсону. Її ж він намагався підтвердити, дивлячись на карту XVII сторіччя, яку догідливо презентував своєму начальнику голова російського Конституційного суду Валерій Зорькін зі словами: «Там немає України!» (хоча вона там якраз була позначена). З такого погляду, розмиття власних кордонів для Росії не є чимось незвичайним, оскільки вся Україна, з погляду Кремля, є де факто частиною Росії, а юридичний варіант оформлення цієї належності є тимчасовим і незначним. Туманність кордонів і меж є зручною для прикриття російської експансії, яка з точки зору Путіна є лише поверненням належної йому як новому російському «царю» території. Питання лише, яких ще країн очільники Кремля не побачать на картах XVII й інших століть. І, зрештою, чи зможуть Україна та, в перспективі, інші «непобачені» Путіним країни себе захистити й укріпити свої кордони від агресії Кремля.
Ілюстрація: Наталія Лобач
ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
Долучитись